Написано 13 травня, але досі так само актуально
Сьогодні 79 день. Третій місяць цього кошмару. 79-й день смутку і розчарування. 79-й день життя, яке ніколи не буде таким самим, як раніше, для українців. З 24 лютого я читала новини, плакала, збиралася, виконувала свою роботу, намагалася знайти способи допомогти, почувалася неадекватною і безпорадною, читала новини й плакала знову. Щодня я йду з почуттям провини, що я в безпеці. Кожного дня мені соромно, що я маю такий привілей, що мені не потрібно щомиті хвилюватися, що наступна ракета може впасти на мій дім. Що я маю таку честь, що ніколи не чую звуки сирен у своєму місті.
Я, як і багато інших українців, прожила життя, сповнене любові та щастя. Я з нетерпінням чекала свого випускного, я з нетерпінням чекала літа, я з нетерпінням чекала віншування життя зі своїми друзями. Коли того четверга я прокинулася від дзвінка від моєї заплаканої матері зі словами: «Все почалося», усе змінилося. Всі надії і любов були розбиті. Відтоді в мені лунає порожнеча. З кожним руйнуванням, з кожним новим трупом і новою трагедією здається, що частина мене вмирає. Війна – це трагедія. Але для багатьох із нас це щось набагато більше, ніж війна. Це масове знищення нашої культури, нашої історії, нашої нації. З усього того, за що боролися і створювали наші предки. Це наша ідентичність, яку розчавлюють. Хто я без України? Невимовно сумно бачити ненависть одного народу до іншого народу. Нація, яка стільки десятиліть просто хоче, щоб їй дозволили розвиватися в мирі. Нація, яка об’єднує, а не роз’єднує. Нація, яка вчить нас бути сильними – зараз як ніколи. Щодня вбивають нашу українську ідентичність. Кажуть, ми не маємо права на існування. Вони порівнюють нас із мавпами. Вони так багато говорять того, що я не можу надрукувати через політику Instagram, що вони пишуть у своїх соціальних мережах. Кожен день вони кричать, що я не повинна існувати. Це величезний біль для мене і для всіх нас, українців.
Цим постом я просто хочу закликати всіх своїх друзів, знайомих і знайомих знайомих – не закривайте очі! В Україні не припиняться насильство і руйнування. Зараз наші солдати воюють у нестерпних умовах для моєї безпеки. Для нашої безпеки. Я буду їм вічно вдячний. Україна починає зникати з соцмереж. Але нам потрібно, щоб нас бачили, щоб не загинути. Не припиняйте поширювати інформацію. Не припиняйте ділитися. Поговоріть про це. Дякуємо всім вам, хто робить усе від вас залежне, щоб пролити світло на це масове вбивство та допомогти нам. Україна вас не забуде. Правда переможе. Україна переможе.
Слава Україні! Героям слава!
